Український театр: шлях до себе. Здобутки. Виклики. Проблеми

Аналітично-соціологічне дослідження на замовлення Ґільдії незалежних театрів і за підтримки Українського культурного фонду здійснив колектив експертів і експерток.

Це комплексне дослідження вітчизняного театрального процесу від проголошення незалежности до сьогодні, при цьому автори здебільшого зосереджуються на тенденціях та подіях 2014–2018 років. Відповідний розділ «Кроки надії: Український театр після Євромайдану» містить огляд трьох режисерських поколінь, конкурентно присутніх у театральному процесі (зі змістовною презентацією персоналій). Зазначено кадрові зміни, тобто «перетікання кадрів з недержавного сектору в державний», «омолодження» режисури, що впливає на репертуарну політику і появу в афіші значної кількости п’єс Наталі Ворожбит, Павла Ар’є, робіт у жанрі вербатим, театр.doc (Тетяна Киценко). Автори нагадують і про видання збірок та антологій зовсім нової української драми («Майдан до і після: антологія актуальної драми», 2016), проте, на жаль, не аналізують усіх тих різних і суперечливих текстів, які ввійшли до збірок. Однак відзначимо в тому ж розділі огляд усеукраїнських і місцевих театральних фестивалів, від столичного «Гогольfest» до івано-франківського «Porto Franko» і сєвєродонецького «СвітОгляду», з описом, зокрема, шляхів їх фінансування. Присвячено увагу й діяльності міжнародних культурних інституцій в Україні. У висновках автори зазначають перевагу саме освітніх проєктів: майстер-класів, тренінґів, лекцій тощо.

Окремий розділ – «Театральна хроніка 1991–2018». Це своєрідний конспект до ще не написаної історії новітнього українського театру. Тут проаналізовано фінансування і менеджмент, із цифрами, описами схем та механізмів, державних і недержавних джерел, а також – що цінно й повчально – наведено приклади французького та британського досвідів фінансування культурних проєктів. Автори вважають, що українським реаліям найбільше відповідає досвід Великої Британії, але зазначимо, що корисно було би розглянути моделі подібних до України молодих і небагатих держав (східноевропейських і прибалтійських), які теж не мають великих культурних бюджетів, проте доволі успішно фінансують культуру за допомогою фондів, податків із казино тощо.

Завершальний розділ присвячено театральній статистиці та соціології: запропоновано огляд глядацької авдиторії, переважно київської, за статтю, віком, освітою, вподобаннями тощо. У висновках і рекомендаціях автори застерігають щодо невідповідности наявних форм культурного господарювання сучасному станові театральної справи. Ці форми постали в 1990-х роках й увібрали всі вади радянської системи, а також «перехідного періоду». Позитивний вихід – у створенні «креативних індустрій» та зміні суб’єктности.

У передмові зазначено, що автори ставили за мету «створити робочу модель для дослідження театральної галузі України, виділити основні напрямки, за якими може відбуватися спостереження та фіксація театрального процесу, назвати основні індикатори успіху та лідерів, зафіксувати тенденції». Тобто перед нами радше базове дослідження, яке буде корисне майбутнім історикам, теоретикам і практикам українського театру.